9 квітня 2026 року Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) оприлюднив остаточне рішення у справі «Ричка проти України» (заява № 56119/14). П’ята секція суду встановила, що держава порушила пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — право на справедливий судовий розгляд через недотримання принципу рівності сторін.
Про це повідомляє Перший канал (International) з посиланням на сайт ЄСПЛ.
Заявником виступив громадянин України Михайло Михайлович Ричка, 1970 року народження, який наразі відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі в Темнівській виправній колонії № 100. У Страсбурзі його інтереси за призначенням представляв адвокат Ю.А. Фабро з Полтави.
Суть справи: присутність прокурора без засудженого
Конфліктна ситуація виникла на етапі касаційного перегляду вироку. 15 березня 2011 року Лубенський міськрайонний суд Полтавської області визнав заявника винним у двох умисних убивствах та призначив найсуворіше покарання — довічне позбавлення волі. 13 грудня 2011 року Апеляційний суд Полтавської області залишив вирок без змін.
12 лютого 2014 року Михайло Ричка подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВСС). Ключова подія, яка згодом стала підставою для позову, відбулася 20 березня 2014 року. Саме тоді керівництво Полтавського слідчого ізолятора офіційним супровідним листом (вих. № П‑53) надіслало до суду письмове клопотання заявника, в якому він просив забезпечити його особисту присутність на засіданні.
7 квітня 2014 року ВСС повідомив сторони про призначення слухання на 22 травня 2014 року, однак у листі наголосив, що участь засудженого не є обов’язковою. Як раніше зазначав Перший канал (International), системна проблема недопуску засуджених до участі в касаційних засіданнях залишалася однією з найпоширеніших причин звернень до ЄСПЛ. У визначену дату суд провів слухання без заявника, проте за участю прокурора, який в усних дебатах просив відхилити скаргу як необґрунтовану. Рішенням від 22 травня 2014 року ВСС залишив вирок без змін.
Аргументи уряду та позиція суду
Під час розгляду справи в ЄСПЛ уряд України, представлений уповноваженою Маргаритою Сокоренко, наполягав на невичерпанні заявником національних засобів юридичного захисту. Ключовий аргумент сторони захисту держави зводився до того, що звернення засудженого від 20 березня 2014 року відсутнє в матеріалах судової справи, а отже, Михайло Ричка не інформував суд про своє бажання бути присутнім.
«Уряд не прокоментував супровідний лист Полтавського СІЗО до ВСС від 20 березня 2014 року», — зазначається в рішенні ЄСПЛ.
Суд відхилив заперечення уряду, вказавши, що держава не продемонструвала ефективності запропонованого нею засобу захисту в подібних ситуаціях. Розглядаючи справу по суті, комітет суддів у складі голови Джильберто Фелічі, судді Миколи Гнатовського та судді Ваге Григоряна звернувся до принципу рівності сторін, сформульованого у справах «Кресс проти Франції», «Жук проти України» та «Коробов проти України».
ЄСПЛ встановив, що заявник діяв за процедурою, передбаченою законом для осіб, які тримаються в СІЗО. Він передав клопотання адміністрації установи, яка його належно оформила та надіслала до ВСС. Факт перебування заявника під повним контролем держави став вирішальним: суд визнав, що засуджений зробив усе від нього залежне, аби повідомити суд про свій намір.
«Суд не може встановити з наданих документів, чи надійшов запит заявника до ВСС, чи його проігнорували. Однак заявник перебував під контролем держави та висловив своє бажання через інстанцію, яка переслала звернення належному адресату», — йдеться в тексті вердикту.
Вердикт без грошової компенсації
Проаналізувавши обставини, ЄСПЛ дійшов висновку, що присутність прокурора, який виступив із усними аргументами, тоді як засуджений не мав змоги на них відповісти, поставила сторону обвинувачення в суттєво вигідніше становище. Це стало прямим порушенням принципу рівності сторін.
У рішенні, ухваленому одноголосно, ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Суд відхилив вимоги заявника про виплату 35 000 євро матеріальної шкоди (яка включала втрачений заробіток та знищене майно), не знайшовши причинно-наслідкового зв’язку з виявленим порушенням. Також суд вирішив, що сам факт визнання порушення є достатньою справедливою сатисфакцією за моральну шкоду, і відмовив у фінансовій компенсації. Вимогу про відшкодування судових витрат у розмірі 2350 євро було відхилено, оскільки заявник уже отримав 850 євро юридичної допомоги та не надав фінансових квитанцій.
Це рішення стало черговим нагадуванням для української судової системи про необхідність суворого дотримання процедурних гарантій, зокрема щодо забезпечення особистої участі засуджених у засіданнях, де вирішується їхня доля.
